П'ять книг-"метеликів" лишив Л.Коцар у спадок тим, хто цінує патріотизм, людяність, чуйність, доброту, щирість. А це - основні риси його характеру.
   Леонід народився 26 серпня 1953 року в с.Павлівці Маловисківського району. Закінчив відому Маловисківську СШ № 3, Тальнівський будівельний технікум на Черкащині, потім філфак Кіровоградського педінституту. Працював на будовах Кіровоградщини, на чавуноливарному заводі. Заснував невеличку селищну газету "Новенський вісник". Був у когорті ліквідаторів аварії на ЧАЕС. "Ми, переможені Чорнобилем" - у цьому колективному збірнику є і його лепта. На жаль, Чорнобиль вкоротив життя і його брату, і йому. Доля щедро осипала його втратами близьких.
   Він був спостережливо-захопленим у природі, багато писав про неї. Його співчутлива душа і слово не обминали бабусю-жебрачку і безногого солдата, покинуті хати-привиди, забутих дітьми матерів, улюблених учителів. Не скупився на любов і ласку до рідні.
   Тільки тепер, коли Льоні не стало, дізналась, що він грав на флейті, що підтверджує спорідненість його душі з цим ліричним інструментом.
   У 1974 році, в квітні, я приїхала в Кіровоград. У вересні того року пішла на роботу в обласну бібліотеку для дітей ім. Гайдара, де працювала бібліографом, а згодом - заступником директора. Відтоді й стала відвідувати молодіжну (мені було 26) літстудію "Сівач" при газеті "Молодий комунар". Стала її громадським кореспондентом. А згодом молодокомунарівець Валерій Гончаренко, якому було тоді ледь за 30, керівник студії, довірив мені відповідальну справу - допомагати йому готувати в газеті літсторінки, в т.ч. і гумористичні: "Гроно", "Вітряк", "П'яте колесо". А ще - конкретно вести рубрику "Заочна студія "Сівач", де я оглядала літпошту, яка тоді плавом пливла. І в студії бачила й слухала тоді ще 21-річного Льоню Коцаря - тихого, скромного аж до соромливості, що заочно вчився на філфаці. Траплялись його вірші і в пошті - геть схожі на його характер - про батьків, село, степ. Зрідка просочувались його вірші (у редакції Гончаренка, який нас всіх "дотягував") у друк. Потім він бував на студіях усе рідше, слід його загубився.
   Та ось зазвучала свобода слова в незалежній Україні. Серед перших книжок, виданих у Кіровограді, засвітилось і віконце його "Маминої бузкової світлиці", збірочку видала новостворена "Вечірня газета", де на той час уже працював В.Гончаренко, який і став її редактором. А художньо оформив (модерново) молодий художник А.Надєждін.
   Мінорність Льоніної душі, вдачі й поезії потім кочували через усі його п'ять збірочок у супроводі якоїсь специфічної мажорності: печаль його завжди була світло-щемна.
   ...Мабуть, це вона з останніх сил світилась у світ з відлітаючої душі, подумалось, коли дізналась від вдови, що життя покинуло його в сільській рідній хаті в Мануйлівці на Маловисківщині, куди поїхав у Петрівку перед початком жнив. А вранці 10 липня земляки звернули увагу, що в хаті Коцарів посеред сонячно-липневої повені по-нічному світиться вікно... Світло жив, даруючи світло рідним, друзям, землякам, при світлі й відлетів. Радію, що в останні два-три роки його життя ми завдяки громадській діяльності почесної громадянки с.Нового, мого колишнього начальника в сфері культури В.І.Махоріної, якось знову зблизились, як замолоду, наговоривши за кілька зустрічей купу компліментів і проявляючи взаємну симпатію. Кілька разів провели спільні творчі зустрічі в Новенській селищній бібліотеці. Сюди Льоня прийшов разом з місцевими поетами-співавторами альманаху "Краплина", а ми - члени літературно-мистецького клубу "Євшан" приїхали з Гірничого. Я розповіла про ці творчі "спалахи" по радіо, Льоня написав у свою новенську газету і в обласну пресу про те, як "дружили селищами".
   Його земляки почали їздити в "Парус". А з Льонею ми лише передзвонювались. На мої запрошення в "Євшан", де хотіла зробити його авторський вечір, і в "Степ" він все відніколювався - а жаль.
   Хронометр життя вже збавляв, виявилось, хід. Радію, що в квітні, коли я в музеї Карпенка-Карого проводила зустріч з митцями-ліквідаторами аварії на ЧАЕС, до яких належав і він, і його рідня (див. книгу "Сивий смерч"), Льоня виступив (як завжди, скромно) серед своїх побратимів. Пораділи тоді, що скоро мій онук вчитиметься у його доньки в 32-й школі. Тішуся, що Новенська селищна рада ще встигла оцінити його громадську діяльність на посту редактора селищної газети. Жалкую особливо з того, що Льоня покинув свої творчі жнива і родину, і нас, "степовиків", навіть не ставши дідусем. Готував, чула, до друку нову книгу. А з виданих книжок бачу в його віршах для дітей великий потенціал, адже і сам він був великою, доброю, захопленою світом і люблячою цей світ дитиною. Хай обіймуть його і полюблять нові невідомі світи.
   А наш музей у вересні збере шанувальників творчості члена обллітоб'єднання "Степ" та Національної спілки журналістів Леоніда Коцаря на вечір його пам'яті, який назвемо його рядком "Я співав як міг - від серця".